Жив собі на березі, жив та поживав. Як люба людина, мрію собі мав... Що уїду звідси, покину ворогів, Ще маленько друзів та своїх батьків.
Поїхав в місто мрії на поїзді своїм Воно для мене було давно вже не чужим. У ньому я бував вже декілько разів - Мене сюди хто небудь, та й привозив.
Приїхав я туди, у вічне місто слави Зустрів красиву дівчину, що зветься Мирослава. Вона неначе Сонце, зірка чи Луна Вона така чарівна... Вона! Вона! Вона!..
Нема й думок, що не нагадують про неї Вона мене зачарувала - з таких бувають добрі феї! Тепер я думаю про неї цілий день, Мабудь від цього голова болить - мігрень...
Але цей біль, що йде з закоханного серця, Воно ще швидше б'ється, невитримуючи шалені килогерці. Так стрімко закохався - це для мене вперше! Для себе несподівано себе я перевершив...
А закохався я в таку прекрасну і чарівну пані, Що якби вона і не послала мене куди подалі... Але останьою вбивають частіше надію, То я чекаю, що її відповіді я зрадію...
Отлично, приехал, влюбился, послали, надеюсь.... Прикольненько, шкодно неожиданно. А главное оптимистично.... Порыв одним словом. Любовь мать её.... Люблю такие стихи.
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи. [ Регистрация | Вход ]
